Лілі та Лана народилися тихого літнього ранку. Їхнє народження принесло не лише щастя родині, а й надію громаді, де посмішки давно згасли.

Вони були близнюками, народженими з однаковим серцебиттям, але різними характерами. Лілі була суворою та зосередженою, а Лана — мрійливою та сповідальною.

Але їх об’єднувало одне: відчуття, що вони з’явилися на світ не випадково. Вони часто чули від своєї матері:

— Ти — дар, посланий з небес.

Час минав, але навколо них відбувалося щось дивне. Коли один сумував, інший раптово замовкав. Коли один був щасливий, в очах іншого раптово відкрилася весна. Вони розмовляли без слів.

Одного разу в селі почувся дивний шум. Один з будинків раптово спалахнув полум’ям. Люди в паніці бігли, а Лілі, якій було лише дев’ять років, забігла всередину та врятувала маленьку дитину. У ту мить Лана відчула незрозумілий, гострий біль у серці.

Коли Лілі вийшла звідти, її обличчя було вимазане сажею та кашляла від диму, всі закричали від радості. Але Лана, сестра, мовчала. Через тиждень вона написала листа і поклала його під подушку Лілі:

«Ти вийшов з вогню, але я ношу цей вогонь у собі. Ми завжди були пов’язані ниткою, невидимою, але живою. Коли тобі загрожує небезпека, я, друга половинка, гублюся. Я пообіцяв собі, що завжди відчуватиму, що щось не так, я відчуватиму це першим».

З того дня вони почали писати щоденники, один для одного. Ніхто їх не читав, але вони знали, що найщиріша правда у світі прихована в мовчанні братів і сестер.