Я не знаю, як бути. Ще до війни я почав зустрічатися з дівчиною. Аліна – прекрасна, добра і ніжна. Я ще давно пропонував їй переїхати до мене. Та вона навідріз відмовилась.

 – Я не житиму з тобою без вінчання. Навіть штамп в паспорті для мене не такий важливий. Грішити не хочу!

Дуже я засмутився, що казати. Я взагалі не релігійна людина насправді. А ось Аліна – дуже. Щотижня до церкви ходить. Молиться щодня. Батьки в неї теж дуже консервативні в цьому сенсі. 

Та потім почалась війна і мене мобілізували. Та побачивши усі жахіття фронту мені ще більше схотілося мати сім’ю. Так мріяв приїхати додому і бути з коханою. Та вона невблаганна й далі наполягає на весіллі. Вирішив зробити їй пропозицію. Розписатися та обвінчатися в церкві. Та коли розповів про свої наміри батькам – вони мене здивували.

 – Про це й мови бути не може до кінця війни!

 – Чого це?

 – Ти що не розумієш? Вона просто хитра дуже. Переймається, щоб виплату отримати, як тебе вб’ють!

 – Та не може бути. Вона дуже релігійна. 

 – Май розум, потерпи, однаково жити разом не будете, бо ти на фронті. А що вже ті кілька днів. 

Через слова батьків мені так прикро стало. Невже вони не розуміють, як мені важко. Адже я не знаю, коли загину. Хочу радіти життю й кохати. 

Позиція Аліни мені також не зрозуміла. Хіба ж це гріх дарувати любов, коли кохаєш? Тим паче, що все може дуже швидко закінчитись. Порадьте, як мені бути в цій ситуації? Кого слухати?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!